протягаючи вам мовчазні вуста, які й ві сні нагадують про останній поцілунок; бачити жінку довірливою, напівголою, огорненою коханням, як покривом, цнотливу серед безладдя; захоплюватись розкиданим вбранням, шовковою панчохою, що нашвидку скинена напередодні, щоб догодити вам, розвязаним поясом, який свідчить про безкінечну довірливість — хіба це не та радість, яку й висловити не можна?! Цей пояс — ціла поема! Жінки, яку оберігаєш, більше нема: вона належить вам, вона стала вами; зрадити її — це образити себе самого. Зворушений Рафаель глянув на кімнату, насичену коханням, повну спогадів, де світло набирало хтивих відтінків, знову звернув очі до цієї жінки, яка мала чисті, молоді форми, що була закохана, що найголовніше — належала йому вся почуттям. Йому хотілось би жити вічно. Коли його погляд упав на Поліну, вона відразу розплющила очі, немов проміння сонячне торкнулось до неї.
— Добридень друже! — сказала вона, посміхнувшись. — Який ти красивий, розбишаку!
В напівтемряві й мовчанці дві голови, позначені чарівністю кохання і молодости, утворювали одну з тих дивних сцен, що їхні хвильові чари належать тільки першим дням жаги, як наївність, чистота — дитинству. Та ці весінні радощі кохання, як і сміх нашого молодого віку, втечуть і житимуть тільки в спогадах або доводитимуть нас до розпачу або овіюватимуть нас якимись запорадними пахощами, залежно од примх наших таємних думок.
— Чому ти прокинулась? — сказав Рафаель. — Мені так приємно було бачити тебе сонною, що я плакав…
— І я теж, — відповіла вона. — Я плакала сьогодні, дивившись, як ти спав, але не з радости. Послухай
