б рна жінка втрачена для світу; інші дошукувались причини її недуги й самотності, в якій вона жила.
— Так ти, любий Ронкероле, — казав маркіз братові пані де-Серізі, — заздриш на моє щастя, коли побачив пані д'Еглемон, і докоряєш мене, що я їй невірний? Ех, не такою завидною здалася б тобі моя доля, коли б ти побув, як я, років зо два коло гарної жінки, не зважуючись поцілувати їй руку, щоб бува не розбити її. Ніколи не заводься цими тендітними ляльками, які добре тільки під склом держати й з якими завжди треба панькатись через їхню крихкість та дорожнечу. Чи часто виїздиш ти своїм чудовим конем, якого, казали, ти бережеш від дощу й снігу? Така й мені історія. Правда, я певен чесноти своєї дружини, шлюб мій — це розкіш, і коли ти вважаєш мене за жонатого, то помиляєшся. Тому й моя невірність до певної міри законна. Хотілося б мені знати, що ви робили б на моєму місці, панове сміхуни? Багато хто далеко менше рахувався б з дружиною, ніж я з своєю. Я певний — додав він пошепки, — що пані д'Еглемон ні про що не здогадується. Тому ніякої підстави скаржитись у мене немає, я дуже щасливий… От тільки нема нічого нуднішого для людини чутливої, як бачити страждання бідного створіння, з яким ти зв'язаний…
— То ти, видно, дуже чулий, — сказав пан де-Ронкероль, — бо рідко буваєш удома.
Від цієї дружньої епіграми товариство засміялось, але Артур лишився холодний і непохитний, як джентльмен, що поважність узяв собі за підвалину характеру. Дивні слова її чоловіка, певне, подали якусь надію молодому англійцеві, який терпляче чекав хвилини, коли він зможе лишитись сам-на-сам із паном д'Еглемоном, і така нагода незабаром трапилась.
— Пане, — сказав він йому, — з великим болем я бачу стан пані маркізи, і коли б ви знали, що без спеціального лікування її чекає нагла смерть, то, гадаю, не глузували б з її страждань. Якщо я вам так кажу, то до певної міри спираючись на певність, що можу врятувати пані д'Еглемон і повернуги її до життя та щастя. Не зовсім при-
78
