за той захват, з яким споглядав скромну квітку, що так контрастувала з гордовитою герцогинею. Молодий фат мовчки вклонився, повернувся на підборах своїх чобіт і зграбно вийшов з будуару. Ту хвилину Огюстіна, наглядаючи за своєю соперницею, що, здавалось, провела блискучого офіцера очима, спіймала в її погляді почуття, якого швидкоплинний вираз відомий усім жінкам. Вона з глибоким сумом подумала, що її візит марний — ця облудна герцогиня надто любить хвалу, щоб мати жалісливо серце.
— Пані, — сказала Огюстіна переривчастим голосом, — спроба, з якою я звернуся зараз до вас, здасться вам дуже дивною; але розпач має своє безумство, і йому треба все прощати. Я дуже добре розумію, чому Теодор любить ваш дім більше, як інший, і чому ваш розум має таку владу над ним. Леле! Мені досить тільки оглянутися на саму себе, щоб знайти більше, ніж достатні причини цьому. Але я люблю свого чоловіка. Два роки сліз не стерли його образу з мого серця, хоч його серце я втратила. В своєму безумстві я зважилася думати про боротьбу з вами. І ось прийшла до вас спитати, чим я можу перемогти вас. О, пані! — скрикнула молода жінка, з запалом схопивши руки своєї соперниці, яка проти цього не перечила. — Я ніколи не проситиму бога про своє щастя так, як благатиму про ваше, коли ви допоможете мені вернути до себе, я не кажу кохання, але приязнь Соммерв'є! Я маю надію лише на вас. Ах! Скажіть, як ви зуміли подобатись йому і примусити його забути перші дні…
На цих словах Огюстіна, задихаючись від кепсько стримуваних ридань, мусіла спинитись. Соромлячись своєї легкодухості, вона закрила обличчя хусткою, яку змочила сльозами.
— Яка ж ви дитина, люба красуне, — сказала герцогиня, спокушена новиною цієї сцени і мимоволі зворушена похвалою від найдосконалішої чесноти, яка тільки була в Парижі, взяла в молодої жінки хусточку й почала сама витирати їй очі, заспокоюючи її односкладовими словами, сказаними з граціозним співчуттям.
