тися, твердо стояти на ногах під час катастрофи, мати через листування приятелів у всіх мануфактурних містах, — хіба це не безперервна гра, Жозефе? Це ж саме життя. Я помру серед цієї метушні, як старий Шеврель, натішившись нею досхочу.
В запалі своєї гарячої імпровізації, Гійом майже не дивився на свого продавця, а той плакав гіркими слізьми.
— Та ну ж бо, Жозефе, мій бідний хлопче, що це тобі?
— Ох, я так люблю її, так, пане Гійом, що в мене серце завмирає, я гадаю…
— Ну, хлопче, — сказав зворушений купець, — ти щасливіший, ніж гадаєш, хай йому лихо, бо вона теж тебе любить. Я це добре знаю.
І підморгнув своїми зеленими очицями, дивлячись на свого продавця.
— Панно Огюстіно! Панно Огюстіно! — крикнув Жозеф Леба в запалі.
Він кинувся з кабінету, але його спинила залізна рука здивованого хазяїна і міцно поставила його перед себе.
— До чого тут Огюстіна в цій справі? — спитав Гійом, і його голос зразу охолодив нещасного Жозефа Леба.
— Хіба це не вона… що… я кохаю? — пробурмотів продавець.
Збентежений браком проникливості, Гійом сів знову, охопив свою гостроверху голову обома руками, щоб подумати про дивне становище, в якому він опинився. Засоромлений і зажурений стояв Жозеф Леба.
— Жозефе, — сказав крамар з холодною гідністю, — я говорив вам про Віржіні. Коханню не накажеш, я це знаю. Мені відома ваша стриманість, ми забудемо про це. Я не видам ніколи Огюстіни перед Віржіні. Ви матимете 10% з прибутку.
Продавець, якому кохання надало незвичайної мужності і красномовності, склав руки, заговорив і говорив Гійомові чверть години з таким запалом і чулістю, що становище змінилося. Коли б мова йшла про торговельну справу, старий крамар, маючи тверді правила, міг би сказати щось певне, але відкинутий за тисячу льє від комерції,
