залило йому серце. Постоявши якусь хвилину, мов пригнічений тягарем своїх думок, він відірвався від свого щастя і, вернувшись додому, нічого не їв і зовсім не спав. Другого дня він пішов до свого ательє і не виходив звідки, аж поки не поклав на полотно чар тієї сцени, спогад про яку його якось фанатизував. Його щастя було неповне, поки він не мав вірного портрета свого божка. Він часто проходив повз крамницю «Пустуна-кота» і навіть зважився ввійти в неї, переодягнений, двічі чи тричі, тільки б ближче побачити чарівну істоту, яку пані Гійом покривала своїм крилом. Впродовж восьми місяців, віддавшись своєму коханню і пензлям, він став невидимий для своїх найближчих друзів, занедбав товариство, поезію, театр, музику і свої найдорожчі звички. Одного ранку Жіроде вдерся силою, порушуючи накази, що їх митці вміють обходити, добився до нього й розбудив таким питанням:
— Що ти виставиш у Салоні?
Митець схопив приятеля за руку, повів до ательє і відкрив невеличку картину на мольберті й портрет. Поволі й жадібно розглянувши ці два шедеври, Жіроде кинувся приятелеві на шию й поцілував його, не знаходячи слів. Свої хвилювання він міг передати лише так, як сам їх почував — від душі до душі.
— Ти закохався? — спитав Жіроде.
Обидва вони знали, що найкращі портрети Тіціана Рафаеля і Леонардо да Вінчі написані під впливом екзальтованих почуттів, які в різних умовах породжують, зрештою, усі великі твори. Замість відповіді, художник похилив голову.
— Який ти щасливий, що можеш закохатися тут, вернувшись з Італії! Не раджу тобі виставляти такі картини в Салоні, — додав славетний художник. — Бачиш, цих двох картин там не зрозуміють. Ці правдиві фарби, цю чудову роботу не зможуть оцінити, публіка ще не звикла до такої глибини. Картини, що ми малюємо, мій добрий друже, це екрани, ширми. Знаєш, пишімо краще вірші й перекладаймо старих! Від них більше матимеш слави, ніж від наших нещасних полотен.
