Морісе, замість відповіді тільки глянула на мене. О, вона зрозуміла, що я не гроші їй дав, а волю.
— Я переможена, — сказала вона, простягаючи мені руку, яку я поцілував; — приходьте до мене, коли завгодно.
Отже, вона прийняла мене, тільки зробивши велике зусилля над собою. Другого дня я побачив її озброєною удаваною веселістю і лише по двох місяцях, коли вона звикла, я побачив її справжню вдачу. Але тоді ніби повернувся чарівний травень, весна кохання, що дала мені незабутніх радощів; вона вже не боялася, вона вивчила мене. Та все ж, коли я запропонував їй поїхати до Англії, щоб там офіційно зійтися й повернутися до нового готеля, вона жахнулася.
— Чому не жити отак завжди? — спитала вона.
Я мовчки скорився.
— Може це випроба? — спитав я сам у себе, прощаючись із нею.
Ідучи до неї на вулицю Сен-Мор, я ввесь палав, мрії кохання наповнювали мені серце, і я думав щоразу, як юнак:
— Сьогодні вона поступиться…
Але вся ця штучна чи дійсна енергія зникала від її посмішки, від наказу її гордовитих і спокійних очей, яких не хвилювала пристрасть. Ті страшні слова, що ви колись переказали мені: «Лукреція своїм кинджалом і своєю кров'ю написала перше слово жіночої хартії — воля!» — пригадувались мені й холодили мене. Я владно почував, яка доконечна для мене Онорінина згода і як неможливо її здобути. Чи догадувалася вона про грози, що буяли в мені і коли я йшов до неї, і коли вертався? Нарешті, покинувши думку розказати їй про своє становище, я змалював його в листі. Оноріна нічого не відповіла мені, але так засмутилася, що я прикинувся, ніби й не писав нічого. Надто боляче мені було, що я завдав їй туги; вона прочитала в моєму серці й простила мене. Зараз ви довідаєтесь, як саме це було. Три дні тому вона вперше прийняла мене в своїй біло-блакитній кімнаті. Кімната була оздоблена, освітлена, повна квітів. Убрання Оноріни робило її ще чарівнішою. Волосся легкими кучерями
