— Якби я схотів… — мовив я.
— Якби?.. — проказала вона.
— Мене ніщо не цікавить, — відказав я, — я й не можу бути цікавий; але якби я тільки схотів того, то завтра я б знав усі ваші секрети.
— Спробуйте, — сказала вона, кепсько стримуючи свою тривогу.
— Це серйозно?
— Звичайно, — мовила вона, хитаючи головою, — я мушу знати, чи можливий цей злочин.
— Передусім, пані, — відповів я, показуючи на її руки, — хіба ці гарні руки створені для роботи? Далі, ви називаєте себе пані Гобен, а колись при мені ви, діставши листа, сказали Марі: — «Візьми, це тобі!» Марі це й є справжня пані Гобен. Виходить, ви криєте своє ім'я під ім'ям своєї економки. О, пані, від мене не бійтеся нічого! В моїй особі ви маєте найвідданішого друга! Друга, розумієте? Я надаю цьому слову його святого й зворушливого значення, так спрофанованого у Франції, де ми називаємо цим словом своїх ворогів. Цей друг, що захистить вас від усього, бажає бачити вас такою щасливою, якою мусить бути така жінка, як ви! Хто зна, чи не завдав я вам навмисне страждання, що ви зараз зазнали?
— Гаразд, — сказала вона з погрозливою зухвалістю, — я цього хочу, будьте цікаві й розкажіть мені все, що ви зможете довідатись про мене; але… — сказала вона, піднісши пальця, — ви також скажете мені, як саме ви здобули ці відомості. Від ваших вчинків залежатиме, чи збережу я те бліде щастя, яке тут маю.
— Це значить, що ви втечете…
— Наосліп! — скрикнула вона. — І в новий світ…
— Де ви опинитесь безпорадна перед брутальністю пристрастей, що їх викликатимете, — урвав я її. — Бо хіба ж сутність генія і краси не в тому, щоб блищати, притягати погляди, збуджувати бажання і злість? Париж — це пустеля без бедуінів, Париж — єдине місце на світі, де можна сховатися, коли доводиться жити з власної праці. На що ви скаржитеся? Що я таке? Ще один служник пані Гобен,
