— З вас чудова акторка! — відказав я. — Бо той погляд, яким ви зараз глянули на мене, вславив би й акторку. Адже така вродлива жінка, як ви, напевне кохала; ви забули.
— Я, — відповіла вона, ухиляючись від мого запитання, — не жінка, а черниця, якій сімдесят два роки.
— Як же ви можете тоді так упевнено твердити, що почуваєте глибше за мене? Страждання для жінок мають лише одну форму, вони вважають за нещастя тільки розчарування серця.
Вона лагідно глянула на мене й зробила так, як роблять усі жінки під тиском гострої дилеми або очевидної істини, — сказала, не бажаючи поступитися:
— Я черниця, а ви мені кажете про світ, куди мені нема вже вороття!
— Навіть у думках? — сказав я.
— Хіба він вартий того, щоб до нього стремитись? Коли думка моя блукає, вона зноситься вище… Ангел досконалості, чудовий Гаврііл, часто співає в моєму серці, — сказала вона. — Якби я навіть була багата, то все ж не кинула б працювати, щоб не заноситись надто часто на райдужних крилах ангела в царство фантазії. Є мрії, які нас, жінок, гублять. Я спокійна завдяки моїм квітам, але часом і вони безсилі мене цілком задовольнити. Іноді мою душу охоплює невиразне чекання; я не можу позбутися думки, яка опановує мене, від якої ніби важніють мої пальці. Мені здається, що заходить велика подія, що моє життя має змінитися; я прислухаюсь, вдивляюсь у темряву; в мене пропадає цікавість до роботи… і я знов вертаюсь знеможена до життя… звичайного життя. Може це небесні передчуття? Ось про що я себе питаю…
Після трьох місяців змагання між двома дипломатами, що маскувалися юнацькою меланхолією, і жінкою, непереможною через її огиду до світу, я сказав графові, що мені здається неможливим примусити цю черепаху вийти спід свого щита. Треба було розбити шкарлущу. Напередодні графиня в дружній розмові скрикнула:
