якому набридло жити. Своєю особою я заслужив чарівні жарти про мою суто фізичну подібність до лорда Байрона, якщо відкинути те, що він кульгав. Уважалось за встановлене, що її горе, про яке вона вперто мовчала, було більшим проти мого, хоч причини моєї мізантропії могли б уже задовольнити навіть Юнга[1] і Йова[2]. Не буду казати вам, як мені соромно було за фальшиві рани, які я, мов ті вуличні жебраки, вдавав у своїм серці, щоб викликати жаль у цієї чарівної жінки. Незабаром я зрозумів глибину своєї відданості, коли зрозумів усю підлість шпигунства. Але ті вияви приязні, які я тоді здобував, могли б полегшити хоч які страждання. Ця чудова істота, вже стільки років позбавлена товариства й самотня, зберігала в своєму серці, крім любові, ще невитрачені скарби ніжності, якою обдарувала мене з дитячою безпосередністю, з жалем, що мабуть пойняв би гіркотою розпусника, який у неї закохався б, бо, — леле! — вона виявляла до мене милосердя і співчуття. Її відмова від кохання, огида до того, що називають щастям для жінки, виявлялась у неї і сильно, і наівно. Ці щасливі дні переконали мене, що приязнь від жінок багато вища зя їхнє кохання. Нарешті, і я немов з примусу розповів їй про своє горе з тією манірністю, яку дозволяють собі молоді дівчата перед тим, як сісти до роялю, бо дуже добре розуміють, як це буде нудно.
Не важко здогадатися, що, перемагаючи моє небажання оповідати, графиня мусіла поглибити нашу дружбу, але вона була така певна також і моєї відрази до кохання, що, здавалось, раділа випадкові, який послав їй на пустельний острів щось ніби П'ятницю. Мабуть, самотність починала вже гнітити її. Проте, в ній не було найменшого кокетства, не було нічого жіночого, і своє серце, казала мені, вона почувала лише в ідеальному світі, в якому шукала притулку. Мимохіть я порівнював життя цих двох
