печать, яку ваша справжня вдача надає всьому оточенню, коли ніщо не примушує скорятися тому, доконечному, зрештою, лицемірству, якого вимагає від нас суспільство. Я водив очима то на грядку з нарцисами, то на графиню, і, виконуючи свою роль, удавав з себе захопленого більше квітами, аніж нею самою.
— Так ви дуже кохаєтеся в квітах? — спитала вона.
— Це, — відповів я, — єдині істоти, що не роблять нам лиха за всі наші піклування і ніжність.
Я виступив з такою палкою промовою, проводячи паралель між ботанікою і суспільством, що ми опинилися за тисячу льє від того муру, що розділяв нас, і графині я напевне здався тепер людиною, яку образили і яка страждав, а тому гідна співчуття. Проте, за півгодини моя сусідка цілком незмушено вернула мене до попередньої теми, бо жінки, коли вони не закохані, панують над собою краще від старого повіреного.
— Коли лишаться, як ви того хочете, ці штахети, — сказав я, — ви довідаєтесь про таємниці садівництва, яких я не хочу розкривати, бож я маю виростити блакитну жоржину, блакитну троянду, — я не тямлюся від блакитних квітів! Хіба блакитний колір не найлюбіший для кожного благородного серця? Ні ви, ні я — не в себе вдома, тому не завадило б зробити фіртку, що з'єднувала б наші садки. Ви любите квіти, ви побачили б мої, а я ваші. Якщо ви живете відлюдно, то й у мене нікого не буває, крім мого дядька, кюре з Білих Мантій.
— Ні, — відказала вона. — Я не хочу нікому дати право заходити щоразу до мого саду, до мене. Приходьте, вас тут завжди вітатимуть, як сусіду, з яким я хочу жити в добрій злагоді; але я надто люблю свою самотність, щоб затьмарити її будьякою залежністю.
— Як вам буде завгодно! — і я одним стрибком перехопився через штахети. — Навіщо фіртка? — крикнув я графині з рухом і гримасою божевільного, коли опинився знову у своїй садибі.
На два тижні я ніби й думати забув про свою сусідку. Та ось одного чудового вечора наприкінці травня трапи-
