цього бажання блідли навіть зародки мого кохання до Амелі де-Куртвіль. План побудування муру був дуже загрозливий для Оноріни, — це позбавляло її свіжого повітря, а її садок обертало на якусь алею, затиснуту між моїм муром та її будинком. Цей будинок, що був, певне, раніш затишним куточком кохання й розваги, нагадував будівлю з карт; він був завширшки не більш, як тридцять футів, а завдовжки футів сто. Розмальований на німецький смак фасад був укритий до другого поверху квітчастою різьбою — чудовий зразок стилю Помпадур, що його так влучно названо «рококо». До будинку вела довга липова алея. Сад і город являли собою сокиру, в якої за держално була ця алея. Мій мур мав утнути цю сокиру на три чверті. Графиня засмутилась і розпачливо спитала:
— Моя бідна Гобен, хто такий той квітникар?
— Далебі не знаю, чи можна його приручити, — відповіла та, — він, здається, ненавидить жінок. Це небіж якогось паризького кюре. Єдиний раз я бачила цього дядька, він — старик, так уже років на сімдесят п'ять, дуже негарний, але приємний. Може це й він — так, принаймні, кажуть у кварталі, — підтримує в свого небожа пристрасть до квітів, щоб з ним чогось гіршого не сталося…
— А саме?
— Річ у тім, що у вашого сусіди не всі вдома, — сказала Гобен, показавши на голову.
Спокійні божевільні, це єдині чоловіки, до яких жінки не мають недовіря в справах почуття. Далі ви побачите чи правильно робив граф, надавши мені саме такої ролі.
— Але що ж із ним? — зацікавилася графиня.
— Він забагато вчився і здичавів, — відповіла Гобен. — Та й має підстави не любити жінок… Ось вам, якщо ви вже хочете знати, всі чутки!
— Ну, що ж, — мовила Оноріна, — божевільні не такі страшні мені, як мудрі, я з ним поговорю. Перекажіть йому, що я запрошую його прийти до мене. А якщо з цим не пощастить, я вдамся до кюре.
Другого дня по цій розмові, гуляючи алеями, що я поробив, я помітив, що фіранки на вікні в другому
