стерігала цю гарну родину. Панні де-Туш здавалося, що консул надто неуважний, як на цілком щасливу людину.
Хоч протягом цілого дня це подружжя являло собою зразок справжнього родинного щастя, Камілла запитувала себе, чому один з найвизначніших людей, яких вона за своє життя знала чи бачила в паризьких салонах, лишається в Генуї генеральним консулом, маючи понад сто тисяч франків ренти! Проте, її пильне око не поминуло кількох дрібничок, що їх жінки помічають з кмітливістю арабського мудреця в «Задігу»[1] і які виявляли цілковиту прив'язаність цього чоловіка до дружини. Безперечно, ця вродлива пара любитиметься без розчарування до кінця своїх днів. Отже, Каміллина думка то ставила запитання: «У чім тут річ?», то, навпаки, стверджувала: «Ні, тут усе цілком гаразд» — до такої бо двоїстості призводила її поведінка генерального консула, що визначався непохитним спокоєм, властивим англійцям, дикунам, східним народам і справжнім дипломатам.
Коли мова зайшла за письменство, на черзі незабаром стало питання, яке являє собою невичерпне джерело для літературної творчості, а саме: жіноча зрада. І ось думки поділилися — хто винуватив у жіночій зраді чоловіків, а хто — жінок. Всі три жінки, що були тут — послова та консулова дружини й панна де-Туш, що мали бездоганну репутацію, були до жінок невблаганні. Чоловіки ж намагалися довести цим чарівним представницям жіноцтва, що жінка може не позбутися чесноти й після своєї зради.
— Доки ми ще гратимемось у піжмурки? — сказав Леон де-Лора.
— Cara vita (життя моє), одведіть дітей спати, а Джіна хай принесе мені маленький чорний портфель, що на моєму булівському столику, — сказав до своєї дружини консул.
Та, не заперечуючи, підвелася, доводячи цим свою любов до чоловіка, бо вона досить розуміла французьку мову, щоб збагнути бажання чоловіка залишитися на час без неї.
- ↑ Сатирична повість французького письменника Вольтера (XVIII ст).
