краща за ці дві думки, які кілька день смутять потай мої години. Учора, коли ти так ніжно спитав мене: «Що тобі?» — я затремтіла від твого голосу. Мені здалося, що ти, своїм звичаєм, читаєш у моїй душі, і я чекала твоїх признань, бо уявляла, що має правдиві передчуття, що вгадую розрахунки твого розуму. Мені пригадалась тоді твоя, звичайна в тебе, уважність, в якій я добачала іноді ту силуваність, що нею чоловіки зраджують важкий для себе обов'язок. Ту мить я дорого платила за своє щастя, я почувала, що природа ніколи не дає нам дурно скарби кохання. Справді, хіба доля вже не розлучила нас? Ти, певне, подумав: «Рано чи пізно, а я мушу покинути бідну Клару, — чому ж мені не розлучитись з нею вчасно?» Ця фраза була написана в глибині твого погляду. Я лишила тебе, щоб плакати віддалік тебе. Щоб заховати від тебе сльози! Це перші сльози, що смуток примусив мене пролити за десять років, а я надто горда, щоб тобі їх показати; але не винувачу тебе ні трохи. Так, ти маєш слушність, я не мушу бути егоісткою і підпорядкувати твоє блискуче й довге життя своєму життю, незабаром уже зужитому… А що, як я помилилася?.. Що, як одну з твоїх любовних печалей я прийняла за розмірковану думку?.. Ох, мій ангеле! не лишай мене в непевності, покарай твою ревниву жінку; але верни їй свідомість кохання, її і твого; жінка вся в цім почутті, яке все освячує. Відколи приїхала твоя мати, і ти побачився в неї з панною де-Лародьєр, мене мучать сумніви, що безчестять нас. Нехай завдаси мені болю, тільки не обманюй: я хочу знати все, і що каже тобі мати, і що сам гадаєш. Коли б ти завагавсь між кимсь і мною, я поверну тобі волю… Я сховаю від тебе свою долю, не заплачу перед тобою; тільки не схочу з тобою бачитись… Ой! я спиняюсь, серце розривається.
|
|
«Якусь мить я пробула в задумі й зцепенінні. Я, друже, не почуваю проти тебе гордості, — ти такий добрий, такий відвертий! Ти не зможеш ні образити мене, ні обманити; але ти скажеш мені правду, яка б жорстока вона не була. Хочеш, я осмілю тебе на признання? Гаразд! Повір мені,
