пана де-Нюеля-батька. Пані де-Босеан розуміла, що ця поважна вдова мусить бути її ворогом і старатиметься врятувати Гастона з його неморального та антирелігійного життя. Маркіза охоче продала б свою землю й вернулася б до Женеви. Але це значило б не вірити панові де-Нюелеві, а на це вона була нездібна. До того ж, він якраз дуже прилюбився до вальрійської землі, де докладав усіх сил на насаджування, на надання розмаїтості місцевості. Хіба це не значило б відірвати його від певного механічного щастя, якого жінки завжди зичать своїм чоловікам, ба навіть коханцям? В окрузі жила панна де-Лародьєр, двадцяти двох років і з сорока тисячами ліврів ренти. Гастон зустрічався в Манервілі з цією спадкоємицею щоразу, як обов'язок його туди приводив. Ці персонажі розмістились, як числа арифметичної пропорції, і оцей лист, написаний і переданий одного ранку Гастонові, пояснить тепер жахливу проблему, яку вже з місяць пані де-Босеан намагалась розв'язати.
«Ангеле мій коханий, писати тобі, коли ми живем, як одна душа, коли ніщо нас не роз'єднує, коли ласки часто заступають нам мову, а слова в нас — теж ласки, — чи не безглуздя це? Що ж! Ні, моє кохання. Є речі, що жінка не може вимовити при коханцеві; сама думка про них відбирає їй голос, жене назад до серця всю кров; їй не стає ні снаги, ні розуму. Бути коло тебе в такому стані боляче, а мені часто буває так. Я почуваю, що моє серце мусить бути для тебе самою правдою, не мусить таїти ніякої гадки, навіть найпобіжнішої, і цю лагідну незмушеність, що так до мене пасує, я надто люблю, щоб лишатись так довго неспокійною, зв'язаною. Тому маю звірити тобі свій страх: так, страх. Вислухай мене! Не кажи отого «та-та-та», яким ти змушуєш мене мовчати з зухвальством, яке я люблю, бо все, що від тебе, мені подобається. Дорогий ангеле небесний, дозволь сказати тобі, що ти стер всяку згадку про скорботи, під тягарем яких задихалося колись моє життя. Я пізнала кохання тільки через тебе. Треба було щиросердості твоєї чудової моло-
