Вона була така дотепна, така граціозна, така щира з молодиком, який не збуджував у неї недовір'я, бож вона не гадала його більше побачити, що Гастон на якесь її чарівне слівце скрикнув:
— Ах, пані, як міг хтось із чоловіків вас покинути?
Віконтеса замовкла. Гастон почервонів, він думав, що образив її. Але цю жінку охопила радість, глибока й правдива, вперше від дня її нещастя. Найдотепніший розпусник не добився б своїм умінням того, чого пан де-Нюель завдяки цьому викрикові, що йшов із серця. Цей присуд, що вихопився в щиросердого молодика, робив її невинною в його очах, засуджував світ, обвинувачував того, хто її покинув, і виправдував самоту, в якій вона нудьгувала. Виправдання від товариства, зворушливі почуття, громадська повага, такі жадані й так жорстоко відмовлювані, одно слово, її найпотайніші бажання здійснював цей вигук, який ще прикрашували найсолодші лестощі серця й захоплення, до яких завжди жадібні жінки. Отже, її почули й зрозуміли, пан де-Нюель давав їй зовсім природно нагоду піднестися з свого падіння. Вона глянула на годинника.
— О, пані! — скрикнув Гастон. — Не карайте мене за мою необачність. Коли ви поступилися мені одним лише вечором, то майте ласку хоч не скорочувати його.
Вона посміхнулась на комплімент.
— Але, — мовила вона, — якщо бачитись нам не випадає, то хіба не однаково, на мить більше, чи менше? Якби я вам сподобалась, це було б лихо.
— Лихо вже сталося, — відповів він сумно.
— Не кажіть мені цього, — сказала вона поважно. — За всякого іншого становища я б радо приймала вас. Говоритиму вам відверто, ви зрозумієте, чому я не хочу, не мушу з вами бачитись. Я певна, душа у вас надто висока, щоб не відчути, що, коли б мене хоч тільки запідозрили ще в другій провині, я стала б для всіх нікчемною і вульгарною, подібною до інших жінок. А чисте, незаплямоване життя підкреслить мій характер. Я надто горда, щоб не триматись серед суспільства, як істота осібна, як жертва
