— Алеж, пане, мені ще тільки, на жаль, п'ятдесят п'ять років, — відповів граф де-Гранвіль. — Такому славетному лікареві, як ви, має бути відомо, що чоловік у цьому віці буває при повній силі.
— Так у вас, виходить, пригода? — відповів Орас Біаншон. — Ви ж бо не звикли, гадаю, ходити в Парижі пішки. Маючи таких чудових коней…
— Але я здебільшого, — відповів граф де-Гранвіль, — коли не виїжджаю в світ, то вертаюся з Пале-Роялю[1], із чужоземного клубу пішки.
— І мабуть маєте при собі чималі гроші, — скрикнув лікар. — Чи не значить це наклика́ти на себе кинджали вбивців?
— Цього я не боюся, — відповів граф де-Гранвіль засмучено й безжурно.
— Але не слід, принаймні, спинятися, — заперечив лікар, ведучи голову суду до бульвару. — Ще трохи, і я гадатиму, що ви хочете вкрасти в мене свою останню недугу й померти від чиєїсь іншої руки, а не моєї.
— Ох, ви спіймали мене на підгляданні, — відповів граф. — Хоч об якій годині вночі доводиться мені проходити чи проїжджати тут, я з деякого часу бачу у вікні на третьому поверху тінь особи, що працює, здається, з героічною мужністю.
Сказавши це, граф передихнув, наче відчув раптовий біль.
— Я зацікавився тим горищем, — провадив він далі, — так, як цікавиться паризький буржуа закінченням Пале-Роялю.
— Ну, в такому разі, — жваво скрикнув Орас, уриваючи графа, — я можу дати вам…
— Не кажіть мені нічого, — відказав де-Гранвіль, спиняючи лікаря на слові. — Я й сантима не дам за те, щоб довідатися, чи то чоловіча, чи жіноча тінь маячить за тими подертими фіранками, і чи щасливий, чи нещасний
274
- ↑ Один з паризьких палаців, що на початку XIX ст. був торговельним приміщенням, а також осередком картярства і легких розваг.
