далеко більше тобі належати. Звичайно дівчина зрікається свого прізвища…
І, почервонівши від набридливої думки, яку зараз же й одігнала, взяла Роже за руку й підвела до розкритого фортепіана.
— Слухай, — мовила вона, — тепер я вивчила свою сонату напрочуд.
І її пальці вже бігали по клавішах із слонівки, як ось відчула вона, що її взято за стан і підведено.
— Кароліно, я мусів би вже бути далеко.
— Хочеш їхати? Ну, їдь, — сказала вона сердито.
Але, глянувши на годинника, посміхнулася й весело скрикнула:
— А проте я тебе затримала на чверть години довше.
— Продайте, панно де-Бельфей, — сказав він з ніжною іронією закоханого.
Вона поцілувала свого Роже й провела його до порога. Коли затихли його кроки на сходах, вона побігла на балкон, щоб побачити, як він сідає у тильбюрі, як бере віжки, щоб спіймати останній погляд, почути ляск батога та стукіт коліс по бруку, щоб провести очима блискучого коня, капелюх хазяїна й золотий галун на капелюху в жокея та ще довго дивитися після того, як за чорним рогом вулиці зникне від неї це видіння.
П'ять літ згодом після того, як панна де-Бельфей переселилася до гарненького будинку на вулиці Тебу, вдруге відбувалася одна з тих родинних подій, що ще дужче зміцняють зв'язок між двома закоханими істотами. Серед голубої вітальні біля вікна, що відчинялося на балкон, страшенно галасував хлопчик років чотирьох з половиною, ляскаючи батогом свого картонного коня, що в нього дві дуги, які підтримували ноги, рухалися не так швидко, як хлопцеві бажалося. Його гарненька голівка, біляве волосся, що густими кучерями спадало на гаптований комірець, посміхнулося, як личко ангела, до матері, коли вона, сидячи у великому кріслі, сказала:
— Не шуми так, Шарлю, розбудиш свою маленьку сестричку.
233
