пічних фактів, колючих і жахливих, в яких вона зараз краще, ніж будь-коли, побачила жорстоку зневагу, сховану під усмішками. Але сльози її висохли, тільки но почула вона, як підіймаються фіранки в кімнаті, де відпочивала її дочка. Вона побігла до вікон стежкою, що йшла вздовж грат, біля яких зараз сиділа. Ідучи, вона помітила, як незвичайно дбайливо посипав садівник піском цю алею, яку ще недавно дуже погано доглядалося. Коли пані д'Еглемон підійшла під доччині вікна, фіранки раптом спустилися.
— Моіно! — сказала вона.
Ніякої відповіді.
— Пані графиня в маленькій вітальні, — сказала Моінина покоївка, коли маркіза, ввійшовши в помешкання, спитала, чи встала її дочка.
Серце в пані д'Еглемон було надто повне й голова надто захоплена думками, щоб міркувати в цю хвилину над такими дрібними явищами. Вона швидко ввійшла до маленької вітальні, де застала графиню в пеньюарі, в пов'язці, недбало накинутій на розкошлане волосся, в нічних пантофлях на ногах, з ключем від своєї кімнати за поясом; на обличчі в неї видно було мало не грозові думки й гарячі кольори. Вона сиділа на канапі й ніби міркувала.
— Чого тут ходять? — сказала вона грубо. — Ах! це ти, мамо, — додала вона неуважно, перебивши сама себе.
— Так, дитино, це твоя мати…
У виразі, з яким пані д'Еглемон вимовила ці слова, забринів сердечний порив і внутрішнє переживання, зміст якого важко відгадати, не вживаючи слова святість. Вона справді так глибоко виявляла перед дочкою характер матері, що графиня була вражена й повернулась до неї рухом, в якому була заразом пошана, неспокій і гризота. Маркіза зачинила двері до вітальні, куди ніхто не міг увійти так, щоб його не почули в попередній кімнаті. Ця віддаленість забезпечувала від усякої нескромності.
— Дочко, — сказала маркіза, — мій обов'язок є висвітлити тобі одну з найважливіших криз нашого жіночого життя, в якій ти опинилася, може й несвідомо; але про неї я прийшла поговорити з тобою не як мати, а як подруга.
204
