дружину; безумовно, він завдячує їй своє перство й посаду при дворі Шарля X.
У світські розмови закрадається стільки помилок, в світі легко трапляються такі глибокі нещастя, що історик звичаїв мусить обачно зважувати безтурботні твердження, так безтурботно висловлені. Та може ніколи й не треба, зрештою, вирішати, хто з дитини й матері правий чи винний. Між цих двох серць можливий один тільки суддя. Цей суддя — бог. Бог, який часто вкладає свою помсту в лоно родини й вічно використовує дітей проти матерів, батьків проти синів, народи проти королів, князів проти нації, усіх проти всіх, заміняючи в моральному світі одні почуття іншими, як молодими листочками на весні старе листя, діючи за законом свого непорушного ладу й прагнучи до мети, йому тільки відомої. Безумовно, все йде в його лоно, чи, сказати краще, все в нього вертається.
Ці релігійні думки, такі природні в серці старої людини, безладно проходили в душі пані д'Еглемон; вони були якісь невиразні і то зникали, то зринали, як ті квіти, що крутяться на поверхні води під час бурі. Вона сиділа похмура, стомлена від довгого міркування, від того маріння, коли все життя постає й розгортається перед очима тих, хто передчуває смерть.
Ця завчасно постаріла жінка могла б бути цікавою картиною для якогось поета, що проходить бульваром. Подивившись, як вона сидить опівдні в легкому затінку акації, всі могли б прочитати тисячі речей, написаних на її обличчі, блідому й холодному навіть під гарячим сонячним промінням. У виразі її обличчя було щось ще поважніше, ніж життя на його схилі, ще глибше за душу, знесилену досвідом. Вона була одним з тих типів, що серед безлічі непомітних через свою звичайність фізіономій спиняє вас на хвилину, примушує вас мислити так само, як серед безлічі картин у музеї вас вражає велична голівка, де Мурільо змалював материнське горе, чи обличчя Беатріси Ченчі, де Гвідо зумів змалювати найзворушливішу невинність на тлі найстрашнішого злочину, чи похмуре обличчя Філіппа II, де Веласкес навіки виявив величний жах, який
198
