— Ох, пані, в неї такий гордий вигляд, я не знаю, чи згодиться вона.
— Я піду до неї.
І зразу ж зійшла сходами до невідомої, не думаючи про лихе вражіння, яке може справити своєю появою на вмираючу, бож сама була ще в жалобі. Побачивши вмираючу, маркіза зблідла. Не зважаючи на жахливі муки, що змінили чудове обличчя Елен, вона пізнала свою старшу дочку.
Побачивши одягнуту в чорне жінку, Елен схопилася і, пізнавши матір, страшно зойкнула й поволі впала знову на ліжко.
— Дочко моя, — сказала пані д'Еглемон — що тобі треба? Поліно!.. Моіно!..
— Мені не треба вже нічого, — кволо відповіла Елен. — Я сподівалася ще побачити батька, але ваша жалоба сповістила мені…
Вона не скінчила, пригорнула дитину до свого серця, немов хотіла зігріти її, поцілувала в чоло й глянула на матір поглядом, де ще видно було докір, хоч і зм'якшений прощенням. Маркіза не хотіла бачити цього докору; вона забула, що Елен була дитиною, зародженою колись у сльозах і розпачі, дитиною обов'язку, дитиною, що спричинилася до найбільших нещасть її життя; вона тихо підійшла до старшої дочки, згадуючи тільки те, що Елен перша дала їй зазнати радощів материнства. Очі матері були повні сліз і, обнімаючи дочку, вона скрикнула:
— Елен, дочко моя!
Елен мовчала. Вона вдихала останній подих своєї останньої дитини.
В цю хвилину ввійшла Моіна з своєю покоївкою Поліною, хазяйка готеля й лікар. Маркіза тримала крижану руку дочки в своїх руках і дивилась на неї з щирим розпачем. Не при собі від горя, вдова моряка, що вирвалась з кораблетрощі, врятувавши з усієї своєї чудової родини тільки одну дитину, сказала матері жахливим голосом:
— Все це твоя справа! Якби ти була для мене тим, що…
193
