На цім слові маркіза підвелася й підійшла до Моіни.
— Ну, — сказала вона, шукаючи доччиної руки.
— О! не руш мене, мамо, — відповіла Моіна, — ти холодна.
За цим словом дівчина сердитим рухом затулилась подушкою, але так мило, що кожній матері важко було б образитись. В цю хвилину з сусідньої кімнати дійшов тихий і довгий стогін, від якого всяке жіноче серце мусіло розкраятись.
— Але коли ти чула це цілу ніч, чому мене не розбудила? Ми можемо…
Ще глибший зойк перебив маркізу, яка скрикнула:
— Там хтось помирає!
І хутко вийшла.
— Пошли мені Поліну! — крикнула Моіна. — Я буду одягатись.
Маркіза швидко зійшла вниз і знайшла хазяйку на подвір'ї серед кількох осіб, що, здавалось, уважно її слухали.
— Пані, ви оселили коло нас когось дуже хворого, здається.
— Ох, не мені про це говоріть! — скрикнула хазяйка готелю. — Я оце по мера послала. Уявіть собі, це — жінка, бідна й нещасна, вона ввечері прийшла сюди пішки; прийшла з Еспанії і не має ні паспорту, ні грошей. На спині несла вмирущу дитинку. Я не могла не прийняти її сюди. Сьогодні вранці я пішла сама глянути на неї, бо вчора, коли вона розташувалась тут, вона мене страшенно вразила. Бідна жіночка! вона лежала біля своєї дитини й обоє вони змагалися з смертю… — «Пані, сказала вона, знявши з пальця золоту каблучку, — я більш нічого не маю, візьміть це як плату собі. Цього буде досить, я не довго проживу тут. Бідний хлопчик! Ми помремо вкупі», сказала вона, глянувши на дитину. Я взяла в неї каблучку й спитала, хто вона, але вона ніяк не схотіла сказати свого ймення… Я оце послала по лікаря та пана мера.
— Але, — скрикнула маркіза, — дайте ж їй потрібну допомогу! Боже мій, може ще є час її врятувати! Я заплачу за все, що вона витратить…
192
