прапора молодої нації та імени Сімона Боліварава[1], вам треба нас покинути… Шлюпка й віддані люди чекають на вас. Сподіваймося третьої, вже цілком щасливої зустрічі…
— Вікторе, я б хотіла побути з батьком ще хвилинку, — невдоволено сказала Елен.
— Десять зайвих хвилин можуть поставити нас просто перед фрегатом. Що ж, повеселімося трохи, але люди наші нудьгують.
— О! ідіть, тату, — скрикнула морячка. — І понесіть моїй сестрі, братам і… моїй матері, — додала вона, — цю запоруку моєї пам'яті.
Вона взяла жменю дорогоцінного каміння, намиста, коштовностей, загорнула в кашемір і боязко подала батькові.
— А що переказати їм від тебе? — спитав він, так ніби вражений тим ваганням, яке виявила дочка, вимовляючи слово «мати».
— О! чи можете ви сумніватися в моїй душі? Я завжди молюся за їхнє щастя!
— Елен, — сказав старий, уважно дивлячись на неї, — чи побачуся я ще з тобою? Чи не можу довідатися, які мотиви спонукали тебе втекти?
— Це не моя таємниця, — сказала вона поважно. — І коли б я навіть мала право її сказати, мабуть і тоді не сказала б. Цілих десять років я терпіла нечувані муки…
Вона не докінчила й подала батькові подарунки, які посилала родині. Генерал, звиклий за військових подій до досить широких поглядів на здобич, прийняв дарунок від дочки й потішив себе думкою, що під впливом такої чистої, такої піднесеної душі, як у Елен, паризький капітан воював з еспанцями, як чесна людина. Любов до хоробрих привернула його. Гадаючи, що виявляти тут чесноту смішно, він міцно потиснув корсареві руку, поцілував свою Елен, свою єдину дочку, з властивою солдатам поривністю і зронив сльозу на її гордовите й мужнє обличчя, що не раз
189
- ↑ Політичний діяч, один з вождів боротьби за незалежність Південної Америки (початок XIX ст.).
