зазнала небезпеки й не злякалась її, то вже не зможе вернутися до дрібних подій обмеженого й тупого світу.
— Я вам не заважаю? — спитав корсар, уриваючи мовчанку й дивлячись на жінку.
— Ні, — відповів йому генерал. — Елен мені все сказала. Я бачу, що вона загинула для нас…
— Ні, — гаряче відповів корсар. — Ще кілька років і за десятилітньою давністю я зможу вернутися до Франції. Коли сумління чисте і коли, ламаючи ваші суспільні закони, людина скорилася…
Він замовк, не вважаючи за потрібне виправдуватись.
— Та як ви можете, — перебив його генерал, — не відчувати гризоти за ті нові вбивства, що сталися на моїх очах?
— У нас харчів немає, — відповів спокійно корсар.
— Але висадивши цих людей на берег…
— Через них нам кількома кораблями відрізали б відступ, і ми не дісталися б до Чілі.
— Та раніш, — перебив генерал, — як вони змогли б з Франції повідомити еспанське адміралтейство…
— Але й Франції може не сподобатись, що людина, яка ще підлягає її карному суду, захопила бриг, фрахтований до Бордо. А втім, хіба вам самим не доводилось на полі бою давати кількох зайвих пострілів з гармати?
Генерал, збентежений поглядом корсара, замовк, а дочка дивилася на нього і переможно, і засмучено…
— Генерале, — сказав глибоким голосом корсар, — я встановив собі закон: ніколи нічого не виключати із здобичі. Але, видима річ, моя частка куди більша за ваше майно. Дозвольте мені повернути його вам іншою монетою.
Він узяв з шухляди в піано купу банкнотів, і не лічивши пакунків, подав маркізові мільйон.
— Ви розумієте, — додав він, — що я не можу розважатися, розглядаючи подорожних на бордоському шляху… Отже, якщо вас не спокушають небезпеки нашого циганського життя, життя південної Америки, наші тропічні ночі, наші бої і радість допомагати перемозі
188
