своїх батьків… Наше існування єдине й неподільне. Всі ми живемо одним життям, всі вписані на одній сторінці, пливемо одним човном і знаємо це.
— Так ти кохаєш його над усе?
— Над усе, — повторила Елен. — Але не розгадуймо цієї таємниці. Ось гляньте на це любе дитятко — це він так само!
І пригорнувши Абеля міцно-міцно, почала шаленно цілувати йому щоки, волосся…
— Але, — скрикнув генерал, — я не можу забути, що він допіру кинув у море дев'ятеро душ!
— Певне, так треба було, — відповіла вона, — бо він людяний і великодушний. Він проливає крові так мало, як тільки можливо в інтересах і для захисту того маленького світу, яке він охороняє, і того святого діла, яке боронить. Поговоріть із ним про те, що здається вам лихим, і побачите, що він зуміє переконати вас на своє.
— А його злочин? — спитав генерал, немов розмовляючи сам до себе.
— А що, — відповіла вона з холодною гідністю, — коли це була чеснота? Коли людське правосуддя не могло за нього помститися?
— Так мститися самому! — скрикнув генерал.
— А що таке пекло, — спитала вона, — як не вічна помста за гріхи одного дня?
— Ах, ти загинула! Він зачарував тебе й спотворив! Ти втратила розум!
— Лишіться тут на один день, тату, і коли ви захочете дивитися на нього й слухати його, то полюбите його.
— Елен, — сказав поважно генерал, — ми за кілька льє від Франції.
Вона здригнулась, поглянула у віконце кімнати, показала на море, що лежало безкраїм простором зеленої води.
— Ось моя батьківщина, — відповіла, тупнувши по килиму ногою.
— Але хіба ти не приїдеш побачити матір, сестру, братів?
— О! так, — сказала вона з сльозами в голосі, — коли він схоче й коли зможе поїхати зо мною.
186
