ясмін, камелії, поміж яких літали свійські американські пташки, що були ніби живими рубінами, сапфірами й золотом. У цій вітальні стояло піано, а на дерев'яних стінах, оббитих червоним шовком, там і там висіли картини невеличкого розміру, але найкращих художників: «Захід сонця» Іпполіта Шіннера, поруч — картини Тербурга; Рафаелівська Мадонна змагалася своєю поезією із шкіцем Жеріко; Жерард Дов затьмарював портретистів часів Імперії. На столику китайського лаку стояла золота тарілка з ніжними овочами. Словом, Елен скидалася на королеву великої країни в своєму будуару, де її коронований коханець зібрав найдобірніші в світі речі. Діти спинили на своєму дідові проникливо-жваві очі; звикнувши жити посеред боїв, бур та метушні, вони скидалися на тих маленьких римлян, цікавих до війни й до крові, яких Давід змалював на своїй картині «Брут».
— Як це може бути? — скрикнула Елен, схопивши батька, немов хотіла переконатися в реальності цієї примари.
— Елен!
— Тату!
Вони впали один одному в обійми й пригорнулися одне до одного однаково міцно й поривно.
— Ти був на кораблі?
— Так, — відповів він сумно, сідаючи на канапу й дивлячись на дітей, що, скупчившись навколо, поглядали на нього з наівною увагою. — Я мав загинути, якби…
— Якби не мій, чоловік, — перебила вона, — я здогадуюсь.
— Ах! — скрикнув генерал, — чому треба було, щоб я знову знайшов тебе отак, моя Елен, тебе, за якою я так плакав? То я мушу знову горювати над твоєю долею!
— Чому? — спитала вона, посміхаючись. — Хіба не приємно тобі дізнатися, що я щасливіша над усіх жінок?
— Ти щаслива! — скрикнув він, схопившись від здивування.
— Так, тату, — обізвалась вона, схопивши його руки, цілуючи їх, притискуючи їх до своїх тремтячих грудей і додаючи до цих ласк погляд, що ще виразніш сяяв від радості.
183
