За цим наказом каноніри схопили Гомеса.
— Боягузи! — скрикнув генерал, спиняючи двох корсарів.
— А ви, старий, — сказав йому лейтенант, — не дуже заносьтеся. Якщо ваша червона стрічка й справляє якесь вражіння на нашого капітана, то я з неї сміюся… Ось ми зараз з вами побалакаємо.
Ту мить глухий шум, до якого не домішувалося ніякої скарги, дав генералові зрозуміти, що бравий Гомес помер, як моряк.
— Гроші або смерть! — скрикнув він у страшному нападі люті.
— Який розумний! — глузливо відповів корсар. — Будьте певні, зараз матимете від нас подарунок.
За знаком лейтенанта двоє матросів кинулися в'язати французові ноги, але той, відбиваючись від них з непередбаченою сміливістю, раптовим рухом вихопив шаблю, що була при боці лейтенанта, і почав швидко битись нею, як старий кавалерійський генерал, що добре знає своє ремество.
— Ах, мерзотники, старого наполеонівського вояка ви не кинете в море, як мушлю!
У впертого француза почали майже увіч стріляти з пістолета, що звернуло увагу Парижанина, який доглядав за тим, як знімали нарядження, яке він звелів перенести з «Сен-Фердінанда». Не хвилюючись, він підійшов, схопив ззаду відважного генерала, швидко підняв його, потяг до борту й хотів уже кинути в воду, як непотрібний уламок щогли. В цю мить генерал побачив карі очі викрадача своєї дочки. Тесть і зять відразу впізнали одне одного. Капітан рвучко скерував свій рух у протилежний бік, так ніби генерал нічого не важив, і замість кидати в море, поставив його біля великої щогли. На палубі пішло ремство, тоді корсар тільки глянув на своїх людей, і зразу ж настала глибока тиша.
— Це батько Елен, — ясно й твердо сказав капітан. — Горе тому, хто його не шануватиме.
На палубі вмить залунали буйні радісні вигуки й знялися до неба, як церковна молитва, як перший звук Te Deum. Юнги захиталися на реях; матроси підкидали в по-
181
