тихенькі кроки на горішньому поверху. Маркіз і його дочка, певні того, що замкнули вбійника пана де-Моні, подумали, що то йде якась покоївка, і не здивувалися, коли в сусідній з вітальнею кімнаті розчинилися двері. Раптом серед них з'явився вбійник. Приголомшення генерала, пильне зацікавлення матері й доччине здивування дозволило йому дійти майже до середини вітальні, де він сказав генералові на диво спокійним і мелодійним голосом:
— Пане, дві години минають.
— Ви тут! — скрикнув генерал. — Якою силою?..
І він жахливим поглядом запитав дружину й дітей. Елен почервоніла, як вогонь.
— Ви, — казав далі генерал проникливим тоном, — ви серед нас! Убійник, заюшений кров'ю — тут! Ви плямуєте цю картину! Геть! Геть, — додав він гнівно.
Почувши слово «вбійник», маркіза скрикнула. Щодо Елен, то це слово, здавалось, вирішило її життя; її обличчя не виявило ніякого здивовання. Цього чоловіка вона ніби чекала. Її численні думки мали один зміст. Сталась кара, яку готувало небо за її гріхи. Вважаючи себе за таку ж злочинну, як і цей чоловік, дівчина дивилась на нього ясно, вона була його товаришка, сестра. В цій пригоді вона відчула божий наказ. Через кілька років розум приборкав би її гризоту, але зараз гризота відібрала їй тяму. Чужинець стояв нерухомий і холодний. Усмішка зневаги з'явилась на його обличчі й на широких, червоних губах.
— Кепсько ви дякуєте за благородство моєї поведінки щодо вас, — сказав він повільно. — Я не схотів доторкнутися рукою до склянки, в якій ви дали мені напитися води. Я не мав навіть думки вимити скривавлені руки під вашим дахом і виходжу звідси, лишаючи тут тільки спогад про свій злочин (за цим словом його губи стиснулися), так щоб від моєї присутності не лишилося ніякого сліду. Нарешті, я навіть не дозволив вашій дочці…
— Моїй дочці? — скрикнув генерал, з жахом глянувши на Елен. — Ах, нещасний, вийди, а то я вб'ю тебе!
— Дві години ще не минули. Ви не можете ні вбити, ні видати мене, не втративши своєї і… моєї пошани.
165
