двері й навпомацки вернувся до вітальні, щоб узяти там свічника й самому піти по карафку з водою.
— Ну, що там? — жваво спитала маркіза в чоловіка.
— Нічого, моя люба, — сказав він холодно.
— Алеж ми добре чули, що ви повели когось нагору…
— Елен, — сказав генерал, дивлячись на дочку, що підвела голову до нього, — знайте, що честь вашого батька залежить від вашої скромності. Ви нічого не чули.
Дівчина відповіла значущим рухом голови. Маркіза стояла здивована і внутрішньо вражена тим способом, яким чоловік хотів накласти на неї мовчання. Генерал узяв карафку з склянкою й піднявся в кімнати, де був полонений; він застав гостя, коли той стояв простоволосий, спершись на камін; свого капелюха він кинув на один із стільців. Чужинець, очевидно, не сподівався, що його так ясно освітлять. Чоло йому зморщилось, а обличчя стало стурбоване, коли його очі зустрілися з проникливими очима генерала; але він стишився і, дивлячись просто, подякував свому господареві. Коли той поставив карафку й склянку на виступ каміна, невідомий, знов кинувши на нього вогняний погляд, перервав мовчання.
— Пане, — сказав він голосом, в якому вже не було гортанних конвульсій, як перед тим, але який ще виявляв внутрішнє тремтіння, — я здаюсь вам чудним. Пробачте примхи, викликані конечною потребою. Коли ви лишаєтесь тут, я прошу вас не дивитися на мене, поки я питиму.
Роздратований тим, що має ввесь час скорятися чоловікові, який йому не подобається, генерал різко відвернувся. Чужинець дістав з кишені білу хустку, загорнув праву руку, щоб узяти нею карафку, і одним нападом випив усю воду з неї. Не думаючи порушити свою присягу мовчання, генерал машинально глянув у трюмо, і сполучення двох дзеркал дозволило йому дуже добре роздивитися на невідомого; він побачив, як хустка раптом почервоніла, доторкнувшись до руки, що вся була в крові.
— Ах! ви дивились на мене, — скрикнув невідомий, коли, напившись і загорнувшись у свою шубу, підозріло глянув на генерала. — Я загинув. Вони йдуть, вони тут!
159
