Якось увечері коханці мовчки сиділи насамоті один біля одного й споглядали одну з найкращих картин — чистий обрій, де останнє проміння сонця кидає бліді відблиски пурпуру й золота. В цей момент дня повільне згасання світла на небі, здається, збуджує в нас ніжні почуття; пристрасті наші вібрують мляво, і ми серед спокою тішимось якимсь великим зворушенням. Показуючи нам щастя в невиразних образах, природа запрошує нас радіти ним, коли воно біля нас, або жаліти за ним, коли воно вже минуло. В ці багаті на зачарування хвилини, під покровом цього світла, якого ніжна гармонія з'єднується з інтимними пориваннями, важко опиратись бажанням серця, що набувають тоді магічної сили! Сум тоді притупляється, радість п'янить, горе душить. Пишність вечора дає сигнал освідченню і підбадьорує його. Мовчання робиться небезпечнішим за слово, бо надає очам усю могутність безконечності небес, яку вони відбивають. А під час розмови найдрібніше слово має непереможну силу. Хіба не буває тоді світла в голосі, пурпуру в поглядах? Чи не здається тоді, що небо ніби в нас, або ми на небі? Тим часом Ванденес і Жюлі, — вже день кілька тому вона дозволила так фамільярно називати себе тому, кого їй подобалось називати Шарлем, — розмовляли, але примітивна тема їхньої розмови була їм дуже далека і якщо вони не розуміли змісту своїх слів, то з насолодою дослухалися таємних думок, які прикривалися тими словами. Рука маркізи була в руці Ванденеса, і вона лишила її так, не думаючи про те, що це — ласка.
Вони нахилились разом, щоб подивитись на величний краєвид, повний снігу, криги, сірих тіней, які лягають на схили фантастичних гір; на картину, створену різкими контрастами між червоним полум'ям і чорними тонами, що прикрашають небо незрівнянною і скороминущою поезією; на розкішне сповиття, в якому відроджується сонце, на пишний саван, де воно конає. В цю хвилину волосся Жюлі доторкнулося до його щік — вона відчула цей легенький дотик і стенулася, а він ще дужче, бо вони обоє поступово дійшли до тої нез'ясовної кризи, коли спокій
135
