Ванденес глянув на неї спантеличено.
— Покарав? — проказав він. — А чим?
Шарль добре розумів маркізу, але хотів помститися за страждання, що його мучили з тої хвилини, як вона здогадалась про них.
— Чом ви не приходили до мене? — спитала вона, посміхаючись.
— То ви нікого не бачили? — сказав він, щоб не дати прямої відповіді.
— Тут були пан де-Ронкероль, і пан де-Марсей, і малий д'Егріньйон, перші двоє вчора, третій сьогодні вдень, майже дві години. Бачила також, здається, пані Фірміані й вашу сестру, пані де-Лістомер.
Нова мука! Біль, незрозумілий для тих, хто кохає не з тим здобичницьким і лютим деспотизмом, кожен вияв якого є потворна ревність, вічне бажання заховати кохану істоту від усіх чужих коханню впливів.
— Як! — подумав Ванденес, — вона приймала гостей, бачила задоволених людей, розмовляла з ними, а я тим часом був самотній і нещасний!
Він поховав свій сум і кинув кохання в глиб серця, мов труну в море. Думки його були такі, яких висловити не можна — бистрі, як ті кислоти, що вбивають, випаровуючи. Проте чоло йому нахмурилось, і пані д'Еглемон з жіночого інстинкту зажурилася його журбою, хоч і не розуміла її. Вразила вона його несвідомо, і Ванденес це помітив. Він почав говорити про своє становище й про свою ревність, немов то була одна з гіпотез, що їх коханці люблять обговорювати. Маркіза зрозуміла все й була так глибоко зворушена, що не могла стримати сліз. З цього моменту вони ввійшли в небеса кохання. Небо й пекло — це дві поеми, що становлять дві єдині точки, на яких обертається наше життя: радість і горе. Хіба небо не є і не буде завжди образом безконечності наших почуттів, образом, який будуть змальовувати завжди тільки в деталях, бо щастя одне; і хіба не являє собою пекло безконечних мук нашого горя, з якого ми можемо робити поетичний твір, бо горе від горя відмінне.
134
