що в своїх романах, у приступніших, ніж у німецьких романтиків, формі й образах, задовольняли потребу широких мас рокованого дворянства й розгубленої, втомленої історичними подіями буржуазії в фантастиці, пригодах, нескладній містиці. Типовий є з цього боку «Мельмот-бурлака» Метюренів[1], де стару легендарну тему Агасфера оздоблено ефектними картинами історичного характеру й екзотичними, як ми тепер сказали б. Жахи манастирського життя, щиро запозичені в Дідро, як автора «Черниці», інквізиція, похмурі краєвиди Ірландії, романтизована Еспанія, тропічний острів, де демонічний Мельмот, що запродав свою душу дияволові, вперше кохає «дочку природи», як виявляється, дочку еспанського комерсанта, таємничий портрет Мельмота — все це стане репертуаром фантастично-пригодницького роману другої половини XIX і XX ст., позбавленого проте певного ліберально-філософського забарвлення англійського романіста. В романі Люіса «Чернець» читач міг знайти вже темнішу містику, поринути в той світ галюцинацій, візій, чортовиння, що його, надиханий Люісом, але поруч із елементами й соціальної сатири, ще раз відтворив Гофман в «Еліксирі сатани». Бальзак, зазначає Бельсор, «відчув живе захоплення цими трьома авторами, і надто їх очевидний вплив позначаються на таких ранніх творах, як «Столітній» (Le Centenaire), «Корсар Арго», «Арденський вікарій». Можна було б обминути, здається, ці перші літературні вправи Бальзакові, такі примітивні й бліді поруч із величною будовою «Людської комедії», а проте вони дуже цінні для розуміння діалектики літературно-ідеологічного розвитку письменника. З елементами «роману жахів» ранніх романтичних захоплень Бальзака ми зустрінемось і в творах 30-х років, у «Філософських етюдах», не тільки в таких оповіданнях, як от «Мельмот-покутник», «Еліксир довгого життя», «Червоний заїзд», але й таких широко популярних романах, як «Шагренова шкіра», «Тридцятилітня жінка», де маємо романтичні образи таємничого антиквара, що продає чудодійний талісман Рафаелеві, де таємничі корсари вдираються в родинне життя французької аристократії, і молода аристократка дуже легко, з волі авторової, опиняється на палубі розбійницького корабля[2].
З другого боку, ці ранні романи, як справедливо зауважує Бельсор, мають у собі, в картинах провінціального життя, зарідки пізнішого Бальзакового реалізму. Ще цікавіша річ — ці ранні твори, виявляється, пройняті ліберальною тенденцією. В них Бальзак, зазначає Бельсор, нагадує більше «сина Революції, ніж сина Традиції». Французький критик не завдає собі клопоту з'ясувати цю суперечність, цей контраст поміж раннім лібералізмом і пізнішим консерватизмом автора «Людської комедії», але нас це питання не може не цікавити.
