— Що поробиш! — сказав Шанор до Ріве, — їх не прив'яжеш…
— Вони недоуздка перегризуть, — відповів Стідман.
— У всіх цих добродіїв, — сказав Шанор, дивлячись на Стідмана, — що вигадок, що хисту. Вони страшенно витрачаються, мають дівчат, смітять грошима, не знаходять уже часу на свою роботу; тоді перестають дбати про замовлення, ми йдемо до робітників, які їх не варті й які багатіють; потім вони скаржаться на жорстокість часу, а проте, коли-б пильніші були, то мали-б золоті гори…
— Ви мені нагадуєте, старий балакуне, — сказав Стідман, — того передреволюційного книгаря, що казав: „Ох, коли-б я міг держати Монтеск'є, Вольтера та Русо надголод у себе на антресолях, а їхні штани сховати в скриню, — скільки-б вони написали мені гарних книжечок, на яких я забагатів-би!“ Коли-б гарні твори можна було кувати, як цвяхи, то робили-б це посильні… Дайте мені тисячу франків і мовчіть!
Дядько Ріве вернувся додому, радіючи за бідну панну Фішер, яка обідала в нього що-понеділка, отже й сьогодні.
— Якщо ви зможете примусити його працювати, — сказав він, — то будете не тільки щасливі, а й повернете свої відсотки, видатки й капітал. У цього поляка є хист, він може заробляти гроші; але сховайте його штани й черевики, не пускайте його до Шом'єри та в квартал Нотр-Дам-де-Лорет, держіть його на припоні. Без цих пересторог, ваш скульптор гулятиме, а якби ви знали, що зветься в артистів словом гуляти! Жах, от що! Я оце довідався, що для цього треба тисячефранковий білет на день.
Цей епізод мав величезний вплив на внутрішнє життя Венцеслава та Лісбети. Добродійка змочила хліб вигнанця гіркотою докорів, коли побачила, що її гроші в непевному стані, а часто вони й зовсім здавались їй пропащими. Добра мати обернулась у мачуху, муштрувала бідного хлопця, сікалась
