— Я бідна дівчина, селянка, але зуміла добитись незалежного становища, — додала вона наприкінець. — Послухайте мене. Якщо ви серйозно хочете працювати, то я маю трохи заощаджень і позичатиму вам що-місяця гроші на життя, тільки на скромне життя, не на гулі та пустощі! В Парижі можна пообідати за двадцять п'ять су, а сніданок я готуватиму вам що-ранку вкупі з своїм. Нарешті, я встаткую вашу кімнату й платитиму за навчання, яке буде вам потрібне. За гроші, що я витрачатиму на вас, ви мені ввічливо дякуватимете, а коли забагатієте, тоді віддасте все заразом. Та коли ви не працюватимете, я не почуватимусь до жадного обов'язку й покину вас.
— Ох! — скрикнув нещасний, почуваючи ще гіркоту своїх перших обіймів із смертю, — не помиляються-ж вигнанці всіх країн, коли пориваються до Франції, як душі в чистці до раю! Яка-ж це нація, коли тут знаходиш допомогу, великодушні серця скрізь, навіть у такій мансарді! Ви будете всім для мене, моя люба добродійко, я буду ваш раб! Будьте моєю подругою, — сказав він з тим ніжним поривом, таким властивим полякам, за який їм досить несправедливо закидають підлизництво.
— О, ні, я надто ревнива, я зроблю вас нещасним, але залюбки буду вам так ніби товаришем, — відповіла Лісбета.
— Ох, коли-б ви знали, як палко кликав я когось, хоч-би й тирана, аби тільки зацікавився мною, коли я бився в паризькій пустині! — вів Венцеслав. — Я шкодував за Сибіром, де імператор заслав-би мене, коли-б я вернувся!.. Будьте моїм провидінням… Я працюватиму, я зроблюся кращий, ніж зараз, хоч я й не поганий хлопець.
— Чи робитимете ви все, що я казатиму? — спитала вона.
— Так!..
— Добре, то я беру вас за дитину, — весело сказала вона. — От у мене тепер є хлопець, що встав із труни. Ну, починаймо. Я піду подбаю за
