служити у війську, і вчора я побачив, що тій сотні талерів, з якими я прийшов з Дрездена до Парижу, настав кінець. Двадцять п'ять франків покидаю в шухляді цього столу, щоб сплатити господареві борг за помешкання.
„Родичів не маю, смерть моя нікому не цікава. Прошу своїх земляків не обвинувачувати французький уряд. Я нікому не заявлявся, як біженець, нічого не просив, не здибав жадного вигнанця, в Парижі ніхто про моє існування не знає.
„Я вмираю з християнськими думками. Прости, боже, останньому з Стейнбоків!
„Венцеслав“.
Панна Фішер, глибоко зворушена чесністю самогубця, що платив за помешкання, висунула шухляду й справді побачила п'ять монет по сто су.
— Бідний молодик! — скрикнула вона. — І всім у світі до нього байдуже.
Вона зійшла до себе, взяла роботу й розташувалась із нею у мансарді, пильнуючи лівонського дворянина. Можна уявити собі, як здивувався вигнанець, коли, прокинувшись, побачив у себе в головах жінку — йому здалося це маренням. Плетучи золоті аксельбанти до уніформи, стара дівчина дала собі обіцянку допомагати цій бідній дитині, на яку любувалась підчас сну. Коли молодий граф зовсім прокинувся, Лісбета прибадьорила його й почала розпитувати, щоб довідатись, чим він може заробляти на життя. Венцеслав, розповівши свою історію, додав, що посадою був зобов'язаний своєму визнаному покликанню до мистецтв; він завжди почував нахил до скульптури, але час, потрібний для науки, здавався йому надто довгим для бідака, а зараз він почуває себе занадто кволим для ручної праці або великої скульптурної роботи. Слова ці були грецькою мовою для Лісбети Фішер. Вона відповіла цьому бідоласі, що в Парижі є стільки можливостів, що людині з доброю волею варто тут жити. Ніколи люди з серцем тут не гинули, якщо мали певний запас терплячости.
