— От ще що вигадали! — сказала вона якось прикро. — Хіба у вас немає доброго генія, що пильнує вас? — вела вона, даючи йому цукерки, які він усі залюбки поїв. — Бачите, за обідом у кузини я думала про вас.
— Я знаю, — сказав він, глянувши на Лісбету заразом песливо й жалісно, — знаю, що без вас я давно вже не жив-би; але, люба моя панно, артистам потрібні розваги…
— А, он воно що!.. — скрикнула вона, уриваючи його; взявшись у боки кулаками й утупивши в нього палкі очі. — Ви хочете свого здоров'я відбігти в паризьких гидотах, як і багацько робітників, що кінець-кінцем мруть по шпиталях! Ні, ні, здобудьте багатство, а коли матимете ренту, тоді розважатиметесь, дитино моя, тоді матимете чим платити за лікарів та за втіхи, розпусник ви!
Венцеслав Стейнбок, діставши цей випал у супроводі поглядів, що проймали його магнетичним вогнем, похилив голову. Коли-б найзапекліший лихомовник побачив початок цієї сцени, то й він-би вже визнав брехливість пліток, що подружжя Олів'є розпускало про панну Фішер. Все в голосі, в рухах, у поглядах цих людей свідчило про чистоту їхніх потайних відносин. Стара дівчина виявляла грубу, але правдиву материнську ніжність. Молодик терпів, як шанобливий син, материну тиранію. Ця чудернацька спілка була, здавалась, наслідком невпинного діяння могутньої волі на кволу вдачу, на ту нестійкість, властиву слов'янам, яка, не відбираючи їм героїчної хоробрости на полі бою, спричинює неймовірну безладність їхньої поведінки, моральну розм'яклість, якої причини повинні були-б зацікавити фізіологів, бо фізіологи в політиці те саме, що ентомологи в сільському господарстві.
— А коли я помру раніше, як забагатію? — меланхолійно спитав Венцеслав.
— Помрете?.. — скрикнула стара дівчина. — О, я не дам вам померти. Мого життя стане на двох, і я переллю вам своєї крови, якщо треба буде.
