Марселя, Моле, Софію Арну, Франкліна та Робесп'єра. Те, що пан та пані де-Марнеф допіру казали між собою про Лісбету Фішер, вони дізнались завдяки окремішності кварталу та тим стосункам, що через скруту нав'язались між ними та швайцарами, яких прихильність була їм конче потрібна, бо швайцари за них не дуже дбали. Гордощі, мовчазність, стриманість старої дівчини викликали в швайцарів ту прибільшену пошану, те холодне ставлення, де почувається приховане незадоволення підлеглого. До того-ж швайцари вважали себе що-до породи, як кажуть у палаці, за рівних з пожилицею, що наймала помешкання за двісті п'ятдесят франків. Всі признання кузини Бети перед Гортензією були правдиві, і кожен зрозуміє, що швайцарка могла в якійсь інтимній розмові з Марнефами обмовити панну Фішер, гадаючи, що просто на неї лихословить.
Взявши свічника з рук швайцарки, шановної пані Олів'є, стара дівчина вийшла подивитись, чи світиться у вікнах мансарди над її помешканням. В цю годину в липні кінець двору було так темно, що стара дівчина не могла лягти спати без світла.
— О, будьте спокійні, пан Стейнбок удома, він навіть не виходив, — лукаво мовила пані Олів'є до панни Фішер.
Стара дівчина нічого не відповідала. В цій справі вона ще лишилась селянкою, і їй байдуже було, що казатимуть про неї далекі їй люди; і так само, як селяни не бачать нічого, крім свого села, вона рахувалась тільки з поглядами вузького кола, серед якого жила. То-ж вона рішуче пішла — не до себе, а в ту мансарду. Ось чому. За десертом вона сховала в свою торбинку овочів та цукерок для коханого й збиралась віддати їх йому, точнісінько як старі дівчата ласощі своєму собаці.
Коли вона ввійшла, герой мрій Гортензії, блідий білявий молодик у блузі працював при маленькій лямпці, якої світло збільшувалось, пройшовши крізь кулю з водою, коло чогось ніби варстат,
