— З цим немає що спішитись, — крикнула йому на вухо кузина Бета гримким голосом.
— А от ви, лихе сім'я, так і не схотіли цвісти, — відповів він, сміючись.
Герой Форцгейму до кузини Бети був прихильний, бо добачав між собою та нею певну подібність. Він, син народу, без жадної освіти, самою хоробрістю своєю здобув військову славу, і тямущість заступала йому розум. Чесний, нічим не заплямований, він безхмарно кінчав своє прекрасне життя в цій родині, де зосередились усі його чуття, не підозріваючи навіть таємної розпусти свого брата. Ніхто не радів більше за нього від цих чудових зборів, де ніколи не виникало жадного приводу до суперечки, де брати й сестри любили одне одного однаково, бо Селестіну теж відразу прийнято за рідну. Тому маленький бравий граф Гюло часом питав, чому не заходить дядько Кревель.
— Батько на селі! — кричала йому Селестіна. Цей раз йому сказали, що колишній парфюмер поїхав у подорож.
Почуваючи цю справжню родинну єдність, пані Гюло подумала: „В цьому найпевніше щастя, невже він зможе відняти його в нас?“
Примітивши, що барон усю свою увагу звертає на його улюбленку — Аделіну, генерал так влучно почав з цього жартувати, що барон, боючись бути смішним, переніс свою чемність на невістку, яка підчас цих родинних обідів завжди була метою його лестощів та послуг, бо через неї він надіявся помиритись із дядьком Кревелем та одвернути його від помсти. Коли-б хто подивився на цю родинну спілку, то ледве чи й повірив-би, що батько був у крайній скруті, мати — в розпачу, син — у страшенних турботах за майбутнє свого батька, а дочка заклопотана тим, як переманити в кузини коханого.
