з приводу однієї делікатної справи, що вранці виникнула. Він здивував молодого адвоката своєю далекозорістю, зворушив його приятельським тоном, а найбільше тією згодливістю, з якою він, здавалось, хотів поставити його віднині в-рівні з собою.
Гюло-син цілком належав до молодиків, створених революцією 1830 року: безтямно захоплений політикою, закоханий у власні надії, які таїв під удаваною поважністю, дуже заздрий на чужу славу, прихильник фраз замість гострих слів, діямантів французької мови, але дуже витриманий і, замість гідности — пихуватий. Такі люди — це ходячі труни, де поховано колишнього француза; той француз часом борсається, силується розбити свою англійську оболонку, але честолюбство його стримує, і він погоджується в ній задиха́тись. Труна ця завжди буває прибрана в чорне сукно.
— А! от і брат! — сказав барон Гюло, ідучи назустріч графові до вітальні.
Поцілувавшись із можливим наступником покійного маршала Монкарне, він повів його під руку, виявляючи приязнь та пошану.
У цього пера Франції, звільненого від засідань через глухоту, була прекрасна, охолоджена роками голова з сивим волоссям, — таким ще густим, що під вагою капелюха воно ніби злипалось. Маленький, кремезний, висхлий, він бадьоро ніс на плечах свої літа; зберігши надзвичайну жвавість, засуджену тепер на спочинок, він поділяв своє дозвілля між читанням та прогулянками. В сивому обличчі, в поводженні, в благородній, глибоко розважливій мові почувалась лагідність його вдачі. Він ніколи не говорив ні про війну, ні про походи; почував себе надто славетним, щоб славою пишатися. В гостях обмежував свою ролю тим, що пильнував жіночих бажаннів.
— У вас весело, — мовив він, постерігши ту жвавість, що барон надавав цим маленьким родинним зборам. — А Гортензія ще не замужем, — додав він, побачивши на обличчі своєї невістки сліди смутку.
