свої діяманти, батько віддав їх Гортензії, цей вчинок видався їй величним, і вона знесиліла.
„Він господар, він усе може взяти; він залишає мені діяманти, це бог“.
Так думала ця жінка, що своєю лагідністю досягла, безперечно, більшого, ніж инша ревнощами та гнівом.
Жаден мораліст не заперечить, що люди добре виховані й дуже порочні загалом бувають ґречніші за людей чеснотливих; почуваючи на совісті гріхи, вони завчасно дбають про вибачення, сами легко вибачаючи помилки своїх суддів, і славляться за людей чудових. Хоч і серед чеснотливих є люди приємні, проте чеснота сама з себе вважається за річ таку прекрасну, що витрачатись на щось стороннє не повинна; крім того майже всі дійсно чеснотливі люди — лицемірів треба відкинути, — завжди мають де-які підозри що-до свого становища; їм здається, що їх дурять на великому життьовому базарі, і слова їхні бувають гіркі, як і в тих людей, що почувають себе невизнаними. Так і барон, картаючи себе за родинну руїну, появив усі високі прикмети своєї душі та грацію, що чарували дружину, дітей та кузину Бету. Коли прийшов його син із Селестіною Кревель, що годувала маленького Гюло, він був чарівний із невісткою, ущедряв її компліментами, а до такої справи Селестінина пиха зовсім не звикла, бо ніколи ще крамарівна не була така вульгарна та непоказна з себе, як тоді. Дід узяв немовля, поцілував, визнав його чарівним і чудовим, побалакав з ним мовою мамок, заявив, що це раченя виросте більше за нього, прикинув трохи хвальби на синову адресу й віддав його гладкій нормандці, що мала його тримати. А Селестіна скинулася з баронесою поглядом, що казав: „яка чарівна людина!“ Видима річ, вона обороняла свекра від батькових нападів.
Показавши себе приємним свекром і душкою-дідом, барон повів сина до саду й зробив йому важливі зауваження про те, як слід триматися в палаті
