— Тепер тато королівський комісар, — сказала Гортензія, — він що-дня бачиться в палаті з міністром, і діло твоє зробить, беруся за це. Ви будете багата, пані графиня де-Стейнбок.
— Ні, чоловік мій занадто лінивий, він цілими тижнями мне червоний віск, а діло не посувається. Де там! Все життя своє він сидить то в Луврі, то в бібліотеці, роздивляється на гравюри й малює. Це бродяга.
І обидві кузини жартували далі. Гортензія сміялась трохи силувано, бо її охопила та любов, яку всі дівчата дізнають, любов до невідомого, любов невиразна, якої прагнення зосереджуються на одній якійсь, випадковій постаті, мов та квітчаста наморозь, що береться до соломинок, приліплених вітром до віконної лутки. Вже десять місяців творила вона реальну істоту з фантастичного коханого своєї кузини, бо вірила, як і мати її, в довічну безшлюбність своєї родички; і за тиждень цей привид став графом Венцеславом Стейнбоком, мрія втілилась у життя, пара згустилась в тридцятилітнього молодика. Печатка, яку тримала в руках, щось ніби Благовіщення, оповите блиском генія, мала над нею силу талісмана. Гортензія почувала себе такою щасливою, аж почала вагатись, чи не вигадки це; кров її шумувала, вона сміялась, як божевільна, щоб не відставати від кузини.
— Та мені здається… що двері до вітальні відчинені, — сказала кузина Бета. — Ходімо подивимось, чи пішов уже пан Кревель.
— Мама вже два дні сумує, мабуть весілля, про яке мова була, розладилось…
— Чи-ба, воно може й налагодитись, справа йде — я можу тобі це сказати — про одного двірського радника. Тобі хотілося-б бути панією президенткою? Ну, якщо це залежить від пана Кревеля, то він мені щось скаже, і я знатиму, чи є надія!
— Кузино, дай мені печатку, — попросила Гортензія, — я її нікому не показуватиму… народження мамине через місяць, я віддам її тобі вранці…
