міцно окреслювались його жовті контури. Певна річ, ніхто в домі не звернув жадної уваги на появу цієї дівчини, Аґати на ім'я, типової козир-дівки з тих, що їх провінція що-дня жене до Парижа. Аґата спробувала спокусити кухаря, але невдало — через грубість своєї мови, бо вона прислужувала колись візникам у пригородній коршмі, і замість перемогти майстра та добитись від нього підступу до великого кухенного мистецтва, вона заробила його зневагу. Кухар лицявся до Луїзи, покоївки графині Стейнбок. Тому нормандка, почуваючи себе в кривді, почала нарікати на свою долю, її завжди кудись посилали з якогось приводу, коли майстер докінчував страву яку або сос. „Справді, не щастить мені, казала вона, наймусь-но я де-инде.“ Проте, вона лишалась, хоч їй уже двічі пропонували відійти.
Якось уночі Аделіна, прокинувшись від чудного шелесту, не знайшла Гектора в ліжкові, що стояло близько неї, бо спали вони нарізно, як і годиться старим. Вона чекала з годину, але барон не вернувся. Пройнявшись жахом, гадаючи про трагічну катастрофу, про апоплексію, вона пішла передусім на горішній поверх, до мансард, де спала прислуга, і там Аґатина кімната притягла її увагу ясним світлом, що проходило крізь непричинені двері, а також шепотом двох голосів. Вона злякано спинилась, пізнавши голос барона, який, спокусившись на Аґатині розкоші, до того дійшов під впливом навмисного опору цієї жахливої нечупари, що промовив оці огидні слова: „Дружині моїй недовго вже жити, і якщо хочеш, то ти можеш бути баронесою.“ Аделіна скрикнула, впустила свічника й утекла.
Через три дні баронеса, напередодні запричастившись, уже конала, а круг ліжка її в сльозах стояла вся родина. За хвилину до скону вона взяла чоловіка за руку, стиснула її і шепнула йому на вухо: „Друже мій, я можу ще дати тобі тільки своє життя: через хвилину ти будеш вільний і матимеш змогу зробити ще одну баронесу Гюло.“
