— Не турбуйся Гекторе! Вона житиме в чесній родині, і за її звичаї я відповідаю.
— Ах, тоді я можу їхати, — сказав барон, ідучи з дружиною до екіпажу.
Гектор, знову ставши бароном д'Ерві, надів сині сукняні штани й сурдута, білий жилет, чорну кроватку й рукавиці. Коли баронеса сіла в глибу карети, Атала втиснулась до неї, як змійка.
— Ох, пані, — сказала вона, — дозвольте мені поїхати з вами… Я буду любенька, слух'яна, я робитиму все, що ви схочете, тільки не розлучайте мене з дядьком Відером, добродієм моїм, який такі гарні подарунки робив мені. Мене битимуть…
— Слухай, Атало, — сказав барон, — ця дама мені дружина, нам треба розлучитись…
— Вона! Отака стара, — відповіла безневинна, — ще й тремтить, як той лист! Ох, а голова!
І вона глузливо передражнила баронесин дріж. Пічник, що вибіг за Жудічі, підійшов до дверців карети.
— Заберіть її! — сказала баронеса.
Пічник узяв Аталу на руки й поніс її силою.
— Спасибі за цю жертву, друже! сказала Аделіна, взявши барона за руку й стиснувши її в нестямній радості. — Як-же ти змінився! Як ти, мабуть, страждав! Яка несподіванка буде для твоєї дочки, для сина!
Аделіна говорила так, як говорять коханці, побачившись після довгої розлуки — про все заразом. Через десять хвилин барон з дружиною приїхали на вулицю Луї Великого, де Аделіна застала такого листа:
„Пані баронесо!
„Пан барон д'Ерві жив місяць на вулиці Шарон під ім'ям Торека, анаграма Гектора. Тепер він у Сонячному пасажі під ім'ям Відера. Називається ельзасцем, складає прохання й живе з молодою дівчиною, яку звати Атала Жудічі. Будьте обережні, пані, бо барона пильно шукають не знати в якій справі.
