Атала Жудічі згорда глянула на баронесу й нічого їй не відповіла.
— Це зовсім дикунка!.. — сказала сама собі Аделіна.
— Ох, пані, таких багато в передмісті! — сказала пічникова дружина.
— Але-ж вона нічого не знає, навіть що таке зло, боже мій! Чого ти мені не відповідаєш?.. — спитала баронеса й хотіла взяти Аталу за руку.
Атала гнівно оступилась.
— Божевільна ви! — сказала вона. — Батьки мої вже тиждень без хліба сиділи! Мати хотіла зробити з мене щось дуже погане, бо батько бив її і злодійкою взивав! Тоді-от пан Відер сплатив усі борги батьків і дав їм грошей… ох! повну торбинку!.. І забрав мене, а що вже батько плакав… Та нам треба було розлучитись!.. Ну, так хіба це зло? — спитала вона.
— А пана Відера ви дуже любите?..
— Чи люблю його?.. — сказала вона. — Авже-ж що так, пані! Він що-вечора так цікаво мені розповідає!.. І подарував мені гарні сукні, білизну, шаль. Та я в шатах ходжу, мов та принцеса, і дерев'яних черевиків уже не ношу! За два місяці я вже забула, що значить голодувати. Картоплі навіть не їм! Він приносить мені цукерки, мигдаль! А як смачно — шоколада з мигдалем!.. За торбинку шоколади я роблю все, що йому хочеться! До того-ж татко Відер дуже добрий, він такий ласкавий, так піклується про мене, що й матері до речи було-б… Найняв стару покоївку, щоб доглядала мене, бо не хоче, щоб я руки в кухні каляла. Останній місяць він не погано заробляє і що-вечора мені три франки приносить… а я їх у карнавку кидаю! Тільки от не хоче, щоб я з дому виходила, хіба-що сюди… Що вже за гарна людина! Тому й мені треба робити те, що він хоче… Кицею мене називає! А мати звала мене тільки падлюкою або наволоччю, злодійкою, гробаком! Всього й не згадаєш!
