мати з неба зійшла. Оглянувши все за чверть години, Аделіна мусіла чекати господаря, щоб довідатись, як справи йдуть, і взялася тимчасом до свого святого шпигунства, розпитуючи про нещасних, яких могла знати пічникова родина.
— Ох, добродійко, ви й грішника з пекла вирятуєте, — сказала італійка, — а ось тут поблизу є дівчина, яку треба вивести з погибели.
— Ви її добре знаєте? — спитала баронеса.
— Це внучка колишнього хазяїна мого чоловіка, який прийшов до Франції підчас революції, 1798 року, і звали його Жудічі. За Наполеона дядько Жудічі був одним з найкращих пічників у Парижі, помер він 1819 року, залишивши синові своєму добрий достаток. Але син Жудічі все провів з лихими жінками, а врешті поженився з одною, найхитрішою з них, що породила йому цю бідну дівчинку, якій оце п'ятнадцятий минув.
— Що-ж із нею сталося? — сказала баронеса, яку глибоко вразила подібність вдачі цього Жудічі та її чоловіка.
— Так оця дівчинка, пані — Атала її звати — покинула своїх батьків і оселилася тут із старим німцем, якому найменше буде років з вісімдесят; звати його Відер, і він провадить усі справи людям, що ні читати, ні писати не вміють. Якби-ж цей старий розпусник, який, кажуть, купив малу в матери за півтори тисячі франків, якби він хоч одружився з дівчиною, бо, мабуть, жити йому недовго, а люди брешуть, що в нього кілька тисяч франків ренти є, тоді, кажу, бідна дитина — воно як янгол! — лиха не зазнала-б, а тим паче злиднів, що й до розпусти її доведуть.
— Спасибі вам, що навернули мене на добре діло, — сказала Аделіна, — але діяти треба обережно. Хто такий цей дід?
— Ох, пані, це людина гарна, дівчина з ним щаслива, і розуму йому не бракує; бо, чи бачите, він перебрався з кварталу, де Жудічі живуть, мабуть для того, щоб визволити дитину з пазурів
