В червні 1844 року площа Лябард та її околиці виглядали ще дуже непевно. Елегантний пішоходець, який з вулиці Пепіньєр випадково заходив у ці жахливі вулиці, з великим дивом бачив тут аристократію поруч найгіршої богеми. В цих кварталах, де буяє безпросвітня бідність та несвітські злидні, процвітають останні повірені, яких ще можна побачити в Парижі. Там, де ви бачите напис: „Повірений“ великими косими літерами на білому папері, приліпленому до шибки десь на антресолях чи на брудному першому поверху, — там можете сміливо припустити, що квартал має в собі багацько неосвічених людей, отже нещасних, порочних та злочинних. Неуцтво — мати всіх злочинів. Злочин — це, передусім, нерозвиненість розуму.
Отож, поки баронеса нездужала, в цьому кварталі, що для нього вона була другим провидінням, з'явився один повірений, що оселився в Сонячному пасажі, якого назва належить до притаманних парижанам суперечностей, бо пасаж цей темнісінький. Цей повірений, якого мали за німця, звався Відером і жив з молодою дівчиною, яку він так ревнував, що дозволяв їй бувати тільки в родині чесних пічників на вулиці Сен-Лазар, італійців, як і всі пічники, але давніх паризьких мешканців. Цих пічників баронеса Гюло, як представниця панії Ля-Шантері, врятувала від неминучої руїни, що довела-б їх до злиднів. За кілька місяців добробут заступив злидні, і релігія ввійшла в серця, що колись проклинали провидіння з властивим італійським пічникам завзяттям. Отож, баронеса провідала цю родину одною з перших. Її вельми порадувало те, що вона побачила в будинкові на вулиці Сен-Лазар, коло вулиці Роше, де ці славні люди жили. Над коморами та майстернею, тепер добре встаткованою, де кишіли учні та робітники, все італійці з Домодосольскої долини, родина займала невеличке помешкання, що його праця сповнила достатком. Баронесу так зустріли, мов-би це божа
