— Тату, — сказала Селестіна, — будьте мужні, і ви переможете цю недугу.
— Будьте спокійні, діти мої, смерть отак зразу не вхопить паризького мера! — сказав він із комічним спокоєм. — А втім, коли моя округа така нещасна, що в неї відбереться людину, яку вона двічі вшанувала обранням (а що, бачите, як легко я висловлююсь!)… ну, так я зумію зібратися в дорогу. Я старий комі-вояжер, звик до від'їздів. Ах, діти мої, дух у мене міцний.
— Тату, пообіцяйте мені, що допустите до свого ліжка представника церкви.
— Ніколи, — відповів Кревель. — Що поробиш, я вигодувався молоком революції, у мене немає розуму барона Гольбаха, зате є його душевна сила. Тепер я більше, ніж будь-коли, належу добі Регенства, сірих мушкетерів, абата Дю-Буа та маршала Рішельє, чорт бери! Бідна дружина оце зараз присилала до мене людину в сутані — до мене, прихильника Беранже, друга Лізети, дитини Вольтера та Русо… Лікар спитав у мене, щоб перевірити мене, щоб дізнатись, чи дуже мене хвороба скрутила: „Ви бачились з паном абатом?“ Ну, так я зробив, як великий Монтеск'є. Атож, глянув на лікаря отак-о, — мовив він, повертаючись у профіль, як на своєму портреті і владно простягаючи руку, — і сказав:
… Цей раб прийшов,
Показав свій ордер і нічого не дістав.
Свій ордер — це гарний каламбур[1], який показує, що й на смертному ліжкові пан президент Монтеск'є не втратив сили свого генія, бо-ж присилали до нього єзуїта!.. Люблю цей пасаж… неможна сказати — з життя його, але з смерти. Ах, пасаж! знову каламбур! Пасаж Монтеск'є.
Гюло-син сумно дивився на тестя й питав сам себе, чи дурість та пиха не дорівнюються, бува, силою до справжньої величи душі? Причини, що
- ↑ Ордер — припис, наказ, але так само: чернечий орден.
