— Я! — сказала лотарингка. — Та я скрізь у природі бачила помсту, комахи гинуть, задовольняючи потребу помститись, коли на них нападають! А ці добродії, — казала вона, вказуючи на священика, — хіба не кажуть нам, що бог мститься і що помста його триває вічність!..
Священик лагідно глянув на Лісбету й сказав їй:
— Ви атеїстка, пані.
— Та глянь-же, яка я стала!.. — сказала їй Валерія.
— А звідки в тебе ця зараза? — спитала стара дівчина, тримаючись своєї селянської неймовірливости.
— Ох, я одержала від Анрі записку, яка не полишає мені жадного сумніву про мою долю… Він убив мене. Умирати в ту хвилину, коли я хотіла чесно жити, і вмирати, нагонячи на всіх жах… Лісбето, покинь усяку думку про помсту! Будь доброю до тієї родини, якій я в духівниці віддаю все, чим дозволяє мені розпоряджатись закон! Іди, серце моє, хоч тільки ти одна й прийшла до мене без огиди, благаю тебе, йди, покинь мене… у мене часу є вже тільки на те, щоб віддатися богові!..
— Вона маячить, — подумала Лісбета на порозі кімнати.
Наймогутніше з почуттів, яке ми знаємо — дружба між двома жінками, поступилось перед героїчною витривалістю церкви. Задихаючись від отрутних міязмів, Лісбета покинула кімнату. Лікарі, як побачила вона, ще й досі сперечались. Але Біаншонова думка брала гору, й змагалися вже тільки про те, як саме проробити спробу…
— У всякому разі, це буде чудове пороття, — казав один з опонентів, — і в нас буде два трупи для порівнянь.
Лісбета посунула за Біаншоном, що підійшов до ліжка хворої, так ніби й не помічав смороду, що від неї ширився.
— Пані, — сказав він, — зараз спробуємо на вас один міцний середник, який може вас урятувати…
