який, власне, інтерес затримував коло неї цих двох представників Церкви? Тому мруча й слухала священикові слова. Каяття зрушувало цю зіпсуту душу тим глибше, чим більше нищила жеруща недуга її красу. Делікатна Валерія багато менше опиралась недузі, ніж Кревель, і мусіла померти першою, бо перша-ж таки й заслабла.
— Коли-б я не хвора була, то прийшла-б тебе доглядати, — сказала, нарешті, Лісбета, скинувшись поглядом із потьмарнілими очима своєї приятельки. — Я вже два чи три тижні не виходжу з кімнати, та коли довідалась від лікаря про твоє становище, то зразу прибігла.
— Бідна Лісбето! Ти ще любиш мене, бачу це, — сказала Валерія. — Слухай, мені лишилося вже тільки день або два думати, бо не можу я сказати жити. Ти бачиш це? У мене немає вже тіла, тільки купа болота… Мені не дозволяють подивитись у свічадо… Я маю те, що заробила. Ах, я хотіла-б, щоб на прощення здобутись, виправити все зло, що я вчинила.
— Ох, — сказала Лісбета, — коли ти кажеш так, то ти вже мертва!
— Не перешкоджайте жінці цій покаятись, залиште її при християнських думках, — сказав священик.
— Нічого немає! — в жахові сказала Лісбета. — Не пізнаю ні очей її, ні рота! І рисочки її не лишилось! А розум зів'яв! О! який страх!
— Ти не знаєш, — вела Валерія, — що значить смерть, що значить мимоволі думати про завтра свого останнього дня, про те, що мусиш знайти в труні — хробаків для тіла, але що для душі?.. Ах, Лісбето, я почуваю, що є инше життя!.. і бере мене такий жах, що я й муки свого гниючого тіла не помічаю!.. А я ще сама жартом казала Кревелеві, глузуючи з святої жінки, що помста божа прибирає вигляду всякого нещастя… Мов пророкувала!.. Не жартуй із священними речами, Лісбето! Якщо любиш мене, роби за мною, покайся!
