Селестіна підвелася, вернулась до себе в кімнату й одяглася, щоб іти.
— Пане, — сказав Вікторен Біаншонові, — чи надієтесь ви врятувати пана й пані Кревель?
— Надіюсь, але не вірю, — відповів Біаншон. — Випадок цей для мене нез'ясовний… Недуга ця властива неграм та американським племенам, у яких шкіряна система різниться від системи білої раси. Але я не можу встановити жадного звязку між неграми, червоношкірими, метисами та подружжям Кревелів. Крім того, коли недуга ця й гарна для нас, лікарів, то для всіх вона жахлива. Бідна жінка, яка, кажуть, вродлива була, жорстоко покарана в тому самому, чим вона грішила, бо тепер вона страшенно бридка, коли можна ще вважати її за людину!.. Зуби й волосся в неї випадають, виглядає вона, як прокажена, сама собі вона страшна; руки її, на які й глянути страшно, набрякли й узялися зеленавими пустулями; нігті облазять і лишаються в ранах, які вона роздряпує; нарешті всі кінцівки її руйнуються в сукровиці, що їх роз'їдає.
— Яка-ж причина цієї руїни? — спитав адвокат.
— О! — сказав Біаншон, — причина в швидкому переродженні крови, вона розкладається з жахливою швидкістю. Я збираюсь усю увагу звернути на кров і вже дав її на аналізу; зараз зайду по наслідки роботи мого друга, професора Дюваля, славетного хеміка, і тоді вживу одного з тих розпачливих способів, що їх ми часом висуваємо проти смерти.
— Бачу в цьому перст божий! — сказала баронеса глибоко схвильованим голосом. — Хоч жінка ця мені такого зла заподіяла, що хвилинами безумства я накликала на її голову божественну справедливість, все-таки, боже мій! — я бажаю вам успіху, пане доктор!
У Гюло-сина заморочилась голова, він дивився то на матір, то на сестру, то на лікаря, боючись, щоб не догадалися про його думки. Він уважав
