— Не турбуйся, — сказала вона Валерії, збираючись іти, — вони в тебе буватимуть, а ти в них. Тільки почула баронеса ті три слова: „двісті тисяч франків“, так вона й обмерла. О, ти всіх їх у руках тримаєш цією історією; але ти мені розкажеш її?..
Впродовж місяця після свого весілля Валерія разів з десять сварилася з Стейнбоком, що жадав від неї пояснень про Анрі Монтеса, що нагадував їй фрази, підчас сцени в раї сказані, і, не задовольняючись зневажливими термінами на адресу Валерії, так наглядав за нею, що вона й хвилинки вільної не могла урвати через ревнощі Венцеслава та Кревелеву запобіжливість. Не маючи вже коло себе Лісбети, що так чудово радила її, вона в розпалі попрікнула якось Венцеслава грошима, які йому позичала. Гордий Стейнбок так образився, що й приходити до Кревеля перестав. Валерія досягла своєї мети, їй хотілося на якийсь час віддалити Венцеслава, щоб знову здобути собі волі. Валерія дочекалась того дня, коли Кревель поїхав на село до графа Попіно клопотатись про представлення панії Кревель королеві, і змогла, отже, призначити побачення баронові, якого їй хотілось залучити на цілий день, щоб дати йому докази, які повинні подвоїти любов бразилійця. Вранці того дня Рена, догадуючись про розміри свого злочину по величині одержаної суми, спробувала попередити господиню, якою вона, видима річ, цікавилася більше, ніж чужими людьми; та що їй загрожували, в разі нескромности, божевільну з неї зробити й до Сальпатьєри завдати, то була вона несмілива.
— Ви, пані, така щаслива тепер, — сказала вона, — навіщо вам знову морочитися з тим бразилійцем?.. Не довіряю я йому!
— Правда, Рено! — відповіла вона. — Оце я й хочу відставку йому дати.
— Ох, пані, яка я рада, він лякає мене, той смаглявий! По-моєму, він на все здатний…
